Навчання - цілеспрямована взаємодія вчителя і учнів у процесі якої засвоюються знання, формуються вміння й навички. У педагогічному процесі педагогічні категорії взаємопов'язані та взаємозумовлені. Як у широкому соціальному так і у широкому педагогічному значенні виховання охоплює навчання та освіту. Закономірністю навчального процесу є виховуючий характер навчання. Поняття „навчальний процес охоплює всі компоненти навчання: Викладача використовувані ним засоби і методинавчання, учня, який працює під керівництвом вчителя на уроці та самостійно в дома, забезпечення навчального процесу наочністю та ТЗН. Під поняттям „процес навчання" розуміють взаємодію учителя і учня. Навчання як один з видів людської діяльності складається з двох взаємозв'язаних процесів викладання і учіння. Викладання - діяльність учителя в процесі навчання що полягає в постановці перед учнями пізнавального завдання, повідомленні нових знань, організації спостережень, лабораторних і практичних занять, керівництво роботою учнів із самостійного засвоєння знань, у перевірці якості знань, умінь та навичок. Мистецтво вчителя полягає у з'ясуванні й використанні цих суперечностей для активізації пізнавальної діяльності учнів.         Центральним в усіх теоріях навчання, учіння, навчальної діяльності є поняття "засвоєння".                     Саме засвоєння наукових знань і відповідних їм умінь є основною метою і головним результатом навчальної діяльності ( В. Давидов). За визначенням С. Рубінштейна, процес міцного засвоєння знань є центральною ланкою процесу навчання, який не зводиться до запам'ятовування та таке опанування матеріалу, яке дає змогу вільно використовувати його в різних ситуаціях, їх зміст, форми організації та методи навчання.

1. Поняття про навчання

            Пізнання — процес цілеспрямованого відображення об'єктивної реальності у свідомості людей.
           Співвідношення процесів пізнання і навчання: і пізнання, і навчання визначаються потребами суспільства; і пізнання, і навчання здійснюються за схемою: живе спостереження — абстрактне мислення — практика; навчання — один із шляхів процесу пізнання. Різняться ці процеси: пізнання має справу з самим об'єктом пізнання, у навчанні може бути його наочне або словесне зображення; у пізнанні відкривають об'єктивно нове, невідоме, у навчанні учень "відкриває" для себе якусь істину. У навчанні прискореним темпом пізнають те, на що наука витратила роки; навчання передбачає і формування вмінь та навичок, а пізнання — тільки розкриття істини; практика у навчанні допомагає краще зрозуміти і засвоїти матеріал, а не служить критерієм істини, як у пізнанні.
             У навчальному процесі проявляються відомі положення філософії про взаємозв'язок і взаємозалежність, єдність і боротьбу протилежностей, за¬перечення заперечення, перехід кількісних змін у якісні.
             Рушійними силами навчального процесу є його суперечності: а) між постійно зростаючими вимогами суспільства до процесу навчання і загаль-ним станом цього процесу, який потребує постійного вдосконалення; б) між досягнутим учнями рівнем знань, умінь і навичок і тими знаннями, уміннями і навичками, які потрібні для вирішення поставлених перед ними нових завдань; в) між фронтальним викладом матеріалу й індивідуальним характером його засвоєння; г) між розумінням матеріалу вчителем і розумінням його учнями; ґ) між теоретичними знаннями й уміннями використовувати їх на практиці і т. п. Мистецтво вчителя полягає у виявленні і використанні цих суперечностей для активізації пізнавальної діяльності учнів.

2. Основні функції навчання: освітня, виховна, розвиваюча

              Освітні завдання уроку — забезпечити в ході уроку засвоєння (засвоєння, закріплення, застосування і т. п.) теорій, понять, законів тощо (учитель продумує їх перелік і найменування); сформувати (або продовжити формуван¬ня) загальнонавчальні уміння і навички (учитель продумує їх); сформувати спеціальні вміння з даного предмета (учитель продумує їх перелік і склад).
               Виховні завдання уроку — сприяти в ході уроку формуванню основних світоглядних ідей (учитель продумує їх); забезпечити вивчення праць пись¬менників, учених, документів тощо (учитель продумує, яких саме); сприяти вирішенню завдань трудового виховання і профорієнтації школярів (учитель продумує відповідні ситуації, моменти і т. п.); сприяти вихованню моральних якостей школярів — етичних норм, гуманізму, колективізму, активної позиції у навчанні та житті і т. п. (учитель продумує найважливіші для кожного уроку); сприяти вихованню у школярів естетичних поглядів, умінь і т. п. (учитель визначає, яких саме); сприяти вихованню у школярів гігієнічних та фізкультурних умінь та навичок (учитель продумує їх).

3. Закономірності навчання

                Дидактика, як і кожна наука, має свої закономірності.
                Закономірності навчання — об'єктивні, стійкі й Істотні зв'язки в навчальному процесі, що зумовлюють його ефективність.
                Специфіка дидактичних закономірностей полягає в то¬му, що вони відображають стійкі залежності між усіма елементами навчання — діяльністю вчителя, діяльністю учня та об'єктом засвоєння, тобто змістом навчання. За¬кономірності навчання є об'єктивними, властивими процесу навчання за його суттю, та суб'єктивними, залежни¬ми від учителя, його діяльності.
                 Виховний і розвиваючий характер навчання. У проце¬сі навчання учні засвоюють знання, на цій основі у них формуються науковий світогляд, моральні, трудові, есте¬тичні та фізичні якості, виробляється відповідне ставлен¬ня до процесу навчання. Водночас здійснюється і процес розвитку особистості, її пізнавальних сил — мислення, пам'яті, уваги, уяви, мовлення та ін.
                Ефективність реалізації закономірності виховного і розвиваючого характеру навчання зростає за умови, що вчитель знає і враховує під час уроку переконання учнів, їхнє ставлення до знань, глибину усвідомленості, світоглядні ідеї та риси характеру, які формуються в результаті навчання. Першорядне завдання педагога — навчити шко¬лярів мислити, виховувати в них прагнення до пізнання нового, до самостійного опанування знаннями. Така здат¬ність формується і розвивається, коли вони мають змогу виявляти самостійність і активність.
                Зумовленість навчання суспільними потребами, її сутність у тому, що кожен етап розвитку людської цивілізації потребує певного рівня вихованості й освіченості членів суспільства, що забезпечується їх навчанням. Становлення і розвиток Української держави потребують високоосвічених, усебічно розвинутих громадян, національне свідомих, з почуттям причетності до державотворення. На вирішення цього завдання повинні спрямовуватися навчально-ви¬ховна діяльність школи, потенційні виховні можливості всіх навчальних дисциплін.
               Ефективність навчального процесу залежить від умов, у яких він протікає, навчально-матеріальної бази (навчальні кабінети, майстерні, їх оснащення технічними засобами навчання, приладами, інструментами, комп'ютерною технікою, дидактичними матеріалами тощо).
               Процес навчання залежить від вікових і реальних навчальних можливостей учнів. Його зміст і методи визнача¬ють передусім з огляду на вікові особливості дітей. Реальні навчальні можливості учнів зумовлені рівнем розвитку інтелектуальної, емоційної та вольової сфер, знань і вмінь, навичок до навчання, ставленням до навчання, фізичним станом і працездатністю. Свідчення цього — у школі різ¬ні діти вчаться по-різному.
Ефективність процесу навчання залежить від рівня активності учня. Суть цієї закономірності полягає в тому, що результати навчання учня залежать від характеру навчально-пізнавальної діяльності й рівня розвитку його мотиваційної сфери.
              Навчання передбачає цілеспрямовану взаємодію вчителя, учня і виучуваного об'єкта. Навіть якщо учень опановує предмет самостійно за підручником чи додатковою літературою, вчитель спрямовує його пізнавальну діяль¬ність і контролює її.
Навчальний процес ефективний лише за умови активності учнів. Що більша різноманітність діяльності учнів на Уроці, що більша інтенсивність їхньої праці, організованої педагогом, то результативніший процес навчання.
              Суб'єктивні закономірності процесу навчання.Поняття можуть бути засвоєні лише тоді, коли органі¬зовано пізнавальну діяльність учнів щодо співвідношен¬ня понять, відокремлення одних понять від інших.Навички сформуються лише за умови організації відтворення операцій і дій, покладених в їх основу.
            Міцнішому засвоєнню змісту навчального матеріалу сприяє систематичніше організовано пряме й відстрочене повторення цього змісту та його введення в систему вже засвоєного раніше змісту.
            Опанування учнями складними способами діяльності залежить від успішного оволодіння попередніми простими видами діяльності, що входять до складного способу, і від готовності учнів визначати ситуацію, в якій ці дії можуть бути використані.
Рівень і якість засвоєння за рівних умов (пам'ять, здібності) залежить від урахування вчителем ступеня значущості для учнів засвоюваного змісту.
              Використання вчителем варіативних завдань, що передбачають застосування засвоюваних знань в істотних для учнів ситуаціях, сприяє формуванню готовності до перенесення засвоєних знань і пов'язаних з ними дій у нову ситуацію.
              У навчальному процесі виявляються й такі закономірності: методи, форми і засоби навчання залежать від його змісту і завдань; взаємозв'язок компонентів процесу навчання забезпечує міцні, усвідомлені й ефективні результати навчання, розвитку та виховання.

4. Характеристика основних принципів навчання

             Принципи навчання (дидактичні принципи) — основні положен¬ня, що визначають зміст, організаційні форми та методи навчальної роботи школи.
             Принцип навчання, відображаючи якийсь один істотний аспект процесу навчання, стає підґрунтям для формулювання правил навчання. Правила навчання залежать від принципу навчання, конкретизують його, підпорядковуються йому і сприяють його реалізації. Вони мають чітко окреслений характер практичних вказівок, якими користуються в конкретній навчальній ситуації.
            Процес розвитку педагогічної науки позначений різним обґрунтуванням системи дидактичних принципів і трактування окремих з них. Першу спробу створення цілісної системи принципів навчання здійснив Я.А. Коменський. Його система принципів спирається на принцип природовідповідності: у навчанні та вихованні слід врахо¬вувати природні, вікові та психологічні особливості дітей. Оскільки природа розвивається поступово, у навчанні необхідно дотримуватися принципу послідовності, поступо¬вості й систематичності. Один з найважливіших його принципів — наочність: кожен учитель повинен домагати¬ся, щоб учні все сприймали чуттям.
                                    Сучасна дидактика розглядає такі принципи навчання:
               Принцип науковості. Його сутність — усі факти, знання, положення і закони, що вивчаються, повинні бути науково правильні, так само як і спосіб обґрунтування поло¬жень і законів та формування понять у процесі навчання. Реалізація цього принципу передбачає вивчення системи важливих наукових положень і використання у навчанні методів, близьких до тих, якими послуговується певна наука. Він вимагає: розкриття причинно-наслідкових зв'язків явищ, процесів, подій; проникнення в сутність явищ і подій; демонстрації могутності досягнень людських знань і науки та ознайомлення з методами науки, пізнання; розкриття історії розвитку науки, боротьби тенденцій; орієнтації на міждисциплінарні наукові зв'язки.
                                     Принцип систематичності й послідовності навчання.
               Зумовлений логікою науки й особливостями пізнавальної діяльності, яка відбувається відповідно до вікових законо¬мірностей розвитку дітей. Передбачає системність у роботі вчителя (постійну роботу над собою, опору на пройдене при вивченні нового матеріалу, розгляд нового матеріалу частинами, фіксування уваги учнів на вузлових питаннях, продумування системи уроків, здійснення внутріпредметних і міжпредметних зв'язків), а також системність у роботі учнів (систематичне відвідування школи, виконання домашніх завдань, уважність на уроках, порядок у вико¬нанні домашніх завдань, час виконання завдань, система-тичне повторення навчального матеріалу).
               Принцип зв'язку навчання з життям. В його основі — об'єктивні зв'язки між наукою і виробництвом, теорією і практикою. Теоретичні знання (загальноосвітні, політех¬нічні, спеціальні) є основою сучасної продуктивної праці, яка конкретизує їх, сприяє міцному, свідомому засвоєнню. Реалізацію цього принципу забезпечують: використання на уроках життєвого досвіду учнів; застосування набутих знань у практичній діяльності; розкриття практичної зна¬чимості знань; використання в процесі навчання краєзнав¬чого матеріалу; безпосередня участь школярів у громадсь¬кому житті.
               Принцип наочності в навчанні. Обґрунтований у XVII ст. Я.-А. Коменським у праці «Велика дидактика». Учений сформулював «золоте правило» дидактики: «...все, що тільки можна, подавати для сприймання відчуттями, а саме: видиме — для сприймання зором, чутне — слухом, запахи — нюхом, смакове — смаком, доступне дотику — через дотик. Якщо якісь предмети одразу можна сприйма¬ти кількома відчуттями, нехай вони одразу охоплюються кількома відчуттями...».
               Принцип міцності засвоєння знань, умінь і навичок. Головна ознака міцності — свідоме й ґрунтовне засвоєння найістотніших фактів, понять, ідей, законів, правил, гли¬боке розуміння істотних ознак і сторін предметів та явищ, зв'язків і відношень між ними і всередині них. Реалізація цього принципу передбачає: повторення навчального матеріалу за розділами і структурними смисловими частинами; запам'ятовування нового навчального матеріалу в по¬єднанні з пройденим; активізацію учнів під час повторення (запитання, порівняння, аналіз, синтез, класифікація, узагальнення); нове групування матеріалу з метою його систематизації; виділення при повторенні головних ідей; використання в процесі повторення різноманітних мето¬дик, форм і підходів, вправ; самостійну роботу щодо твор¬чого застосування знань; постійне звернення до раніше засвоєних знань для їх трактування з нової точки зору.
Принцип емоційності навчання. Виходить з того, що у процесі пізнавальної діяльності в учнів виникають пев¬ний емоційний стан, почуття, які можуть стимулювати успішне засвоєння знань або заважати йому. Процесові пізнавальної діяльності сприяє логічний, жвавий, образний виклад матеріалу, наведення цікавих прикладів, ви¬користання наочності й ТЗН, зовнішній вигляд учителя, його ставлення до учнів та ін. Головне завдання педагога в реалізації цього принципу — керувати формуванням емоцій, що активізують навчально-пізнавальну діяльність, і запобігати появі тих, які негативно позначаються на ній. Учитель повинен виховувати в учнів уміння володіти своїм настроєм, емоціями, переживаннями.

5. Способи і рівні засвоєння змісту навчального матеріалу

                          Засвоєнню притаманна складна внутрішня структура, яка містить кілька компонентів(ступенів, фаз).
              Розрізняють (С. Рубіштейн) такі стадії (етапи) процесу засвоєння: - початкове ознайомлення з матеріалом або його сприймання в широкому розумінні; - осмислення; - спеціальна робота, пов'язана із закріпленням матеріалу; - опанування матеріалу - можливість оперувати ним у різних умовах.
                                     Ця схема є загальною стратегією засвоєння.
                 Засвоєння теоретичних знань. Засвоєнням знань називається навчально-пізнавальна діяльність учнів, спрямована на свідоме і міцне оволодіння знаннями, способами виконання навчальних дій. Процес засвоєння знань починається зі сприймання матеріалу, що вивчається. Суть даної дії полягає в тому, що учні за допомогою органів чуття сприймають зовнішні властивості, особливості й ознаки предметів і явищ, які вивчаються. Сприймання - це відображення в свідомості зовнішніх властивостей, якостей і ознак предметів та явищ, що безпосередньо впливають на органи чуття. Результатом сприймання є формування уявлень як нижчої форми знань : у свідомості людини зберігаються лише зовнішні образи сприйнятих предметів і явищ, проте не розкривається їх сутність.                                                                                                              Процес осмислення складається з таких розумових операцій (дій) : - аналіз сприйнятих, зафіксованих в уявленнях зовнішніх властивостей і ознак предметів та явищ, що підлягають вивченню; - логічне групування ознак і властивостей предметів та явищ, що вивчаються, і виділення з-поміж них найсуттєвіших, найбільш загальних; - розумове осягнення суті предметів і явищ, що підлягають вивченню,формування теоретичних понять, узагальнюючих висновків, правил; - перевірка обґрунтованості й достовірності зроблених теоретичних висновків. Результатом осмислення є розуміння матеріалу, що вивчається,утворення відповідних понять. Розуміння – мислительний процес, спрямований на виявлення рис, властивостей і зв'язків предметів, явищ, і подій дійсності. Поняття - це форма наукового знання, в якому розкривається суть пізнаних предметів і явищ, що виражається у вигляді законів, правил, висновків та інших теоретичних узагальнень.                                                         Оволодіння новим матеріалом не зводиться лише до його розуміння і формування наукових понять. Виучуваний матеріал потрібно не лише розуміти, а й зберігати в пам'яті, уміти вільно і логічно його відтворювати. Запам'ятовування часто здійснюється шляхом повторення — відтворення вивченого матеріалу. При цьому воно може бути пасивним, коли учень сприймає те, що і сприймав раніше, чи активним, коли учень самостійно відтворює знання : переказує вголос чи про себе, дає усні відповіді на питанняпідручника, складає план прочитаного, тези тощо. Суттєвою умовою успішного запам'ятовування є його довільність, що спричиняє мобілізацію вольових зусиль учня з метою міцного засвоєння навчального матеріалу.
              Повторення, узагальнення і систематизація вивченого матеріалу з метою поглиблення знань та удосконалення практичних умінь та навичок. Вихідною основою стадії повторення, узагальнення і систематизації є положення про те, що пізнання є не прямою, а кривою лінією, яка безмежно наближається до спіралі. Це означає, що оволодіння знаннями не зводиться до одного пізнавального акту, суть знання не розкривається одразу всією своєю багатогранністю, а потребує подальшої розумової і практичної діяльності з метою глибшого його засвоєння
               Систематизація — це розумова діяльність, у процесі якої знання про об'єкти, що вивчаються, організуються в певну систему за обраним принципом. Вищою формою систематизації є організація вивченого І засвоєного раніше матеріалу в таку систему, в якій би чітко вирізнялися її кремі компоненти і взаємозв'язки між ними. Наприклад, система знань про клітину передбачає розкриття структури клітини, як складної органічної системи, її елементів і взаємозв'язків між ними. Узагальнення і систематизація є складними взаємопов'язаними процесами: ширше узагальнення спричиняє більшу кількість зв'язків та відносин і, відповідно, ширше коло знань, об'єднаних у систему.
              Такою є система і суть навчально-пізнавальної діяльності на різних етапах оволодіння матеріалом, що підлягає вивченню. Відсутність одного з етапів, тобто порушення цілісності системи, веде до низького результату навчально-пізнавальної діяльності. Лише здійснення учнями повного циклу навчально-пізнавальних дій забезпечує глибоке і міцне оволодіння програмним матеріалом, їх розумовий і загальний розвиток, формування наукового світогляду, всебічну вихованість. До важливих характеристик засвоєння належить готовність актуалізувати знання в їх повноті та системності, а також дії, характер яких свідчить про засвоєння знань.